ЕСТЕТИЗАЦІЯ ПРИРОДИ В ЕСЕЇСТИЦІ ГАЛИНИ ПАГУТЯК

Анотація

Статтю присвячено аналізу есеїстики Г. Пагутяк, яка надає виняткового значення образному відтворенню природи. Об’єктом дослідження постали есеї «Рукави, вологі від роси», «Жорстокість існування», есеї зі збірок «Мій Близький і Далекий Схід», «Кожен день – інший» тощо. У результаті дослідження з’ясовано, що образи природи часто постають важливими з погляду побудови ментативу в названих есеях, хоча творів, безпосередньо присвяченим образам природи, не виявлено. Ідеться про образність довкілля, дотичну до рефлексій. У природі авторка черпає натхнення, паралелі із природою породжують авторські ментативи, дають відповіді на одвічні проблеми буття, як-от: беззахисність, самотність, жорстокість, натхнення, творчість, відчуження, розчинення в соціумі тощо. Природа постає джерелом пошуку гармонії і єднанням зі світом творчої особистості, наділеної даром споглядання й міркування. Джерелом цих процесів для Г. Пагутяк є, по-перше, українські фольклорні традиції пантеїстичного розуміння всесвіту, і, по-друге, японська середньовічна проза, зокрема дзуйхіцу Сей Сьонагон. Г. Пагутяк, слідом за японською авторкою, у всіх своїх есеях відшукує важелі гармонійного буття сучасної особистості через дотичність до природи, естетизує її за допомогою можливостей художнього слова, органічно вмонтованого в пишномовні рефлексії. І йдеться при цьому не про просте замилування довкіллям: мається на увазі персоніфікований підхід до зображення навколишнього світу як власне світовідчуття і світорозуміння, як продуктивний засіб презентації власного мислення, прикметний індивідуально-авторськими практиками породження нових поглядів на буття.