ФІЛОСОФІЯ РОЗУМІННЯ: КРИТИЧНА РЕФЛЕКСІЯ к. ХІХ – п. ХХ ст.

Анотація

У статті актуалізується критична рефлексія к. XIX – н. XX ст., з точки зору філософії її смислового поля. Для текстуального простору літературної критики характерно прагнення ретроспективно трансформувати канони, запропонувати свою особистісну концепцію, засновану на релігійно-філософському знанні. Відзначається, що критик, виступаючи як автор, стає суб'єктом свідомості. Акцентується парадоксальність суджень критиків, яка проявляється на різних структурних рівнях. Вибудовується особлива модель комунікативно-рецептивних зв'язків між автором художнього тексту, критиком та читачем. Рецепція обумовлена свободою думки, суджень, дискретною композицією, її завершеністю / незавершеністю. Спираючись на «філософію свідомості», критики розглядають художній текст крізь призму божественного, святості та пристрасності, тимчасового та вічного, чуттєвого та тілесного. Парадокс як фігура мови поступово стає способом розуміння, веде до посилення мислення та виявлення прихованої істини. Домінує філософський, культурний та ігровий парадокси. Виникають зони транзиції між просторами філософського та культурного ландшафту, інтерсуб'єктивності, рефлексивними інтертекстуальними смисловими полями. Відзначаючи різні концепції парадоксу, автор спирається на судження Р. Лахманн, Р. Барта, В. Шмідта, увагу яких зосереджено на дослідженні парадоксу як стилістичної фігури в поетиці та риториці. Вказується, що парадокс орієнтований на деконструкцію моделі світу. Разом з тим парадокс в художньому та критичному тексті принципово різниться. У художньому тексті він проявляється в сюжеті, мотивах, ситуаціях. Виділяються характерологічні, сюжетні парадокси як певні фігури в сферах художнього тексту та контексту. У критичній рефлексії мова йде про філософський, історичний, соціокультурний парадокси, які найчастіше реалізується не
стільки в словесних формулах, скільки в концептуальних позиціях, орієнтованих на виявлення сумарної безлічі смислового поля.